Княгиня Ольга
(бл. 920-969)
Після смерті чоловіка, князя Ігоря, Ольга стала першою жінкою, яка правила Давньоруською державою. Вона проводила жорстку політику по відношенню до племен, що підкорялися Києву. З літописів відома історія розправи Ольги зі знаттю древлян — в землях цього племені при зборі данини був убитий Ігор. Після цього за наказом княгині була вдосконалена тодішня фіскальна система: по всій державі були побудовані опорні пункти для збирання данини — погости.
У 957 році княгиня здійснила дипломатичну місію в Константинополь, столицю Візантії. Там вона зустрілася з імператором Костянтином і уклала договір — очевидно, торговий. Пробувши у Візантії більше півроку, Ольга перейнялася досягненнями найсильнішої на той час християнської держави. Того ж року вона прийняла християнство, але поширити нову релігію на своїй батьківщині їй не вдалося.
Святослав Ігорович
(бл. 942-972)
Зайнявши київський престол, Святослав значно розширив володіння Давньоруської держави на північному сході і розгромив багатовікового ворога Русі — Хозарський каганат. Під владою Києва виявилися волзькі болгари, землі в нижній течії Волги, Таманський та Керченський півострови (Тмутаракань). А оскільки приєднаними територіями проходили головні торговельні шляхи, це посилило економіку Стародавньої Русі.
Святослав успішно воював з Візантією. Від його першого походу на імперію Константинополь відкупився 15 кентинаріями золота (480 кг). Однак це ненадовго зупинило київського князя, який планував створити велику імперію з землями на Балканах, а столицю перенести на Дунай.
До своєї мети він наблизився у 971 році, коли зайняв кілька болгарських міст і увійшов у Фракію, провінцію Візантії. На мирні переговори з князем прибув тоді сам візантійський імператор Іоанн I Цимісхій і запропонував Святославу велику данину. Уклавши мирний договір з Візантією, Святослав повернув коней на Київ. Біля дніпровських порогів він потрапив у засідку печенізького хана Курі і був убитий.
Володимир Святославич (Великий)
(бл. 960-1015)
Князь Володимир ввів Давньоруську державу в орбіту світової політики і культури. У завойованому Криму він прийняв християнство і зробив його державною релігією. Це дозволило Києву встановити тісні відносини з Візантійською імперією, найбільшою і найрозвиненішою державою на теренах Європи і Близького Сходу.
Релігійна реформа сприяла і державним перетворенням. Посилилася міць Києва на чолі великих територій на адміністративному рівні, чого не було за батька Володимира Святослава, який рідко бував у Києві і все життя провів у походах.
Володимир створив державну раду, до якої, крім бояр — старої спадкової знаті, також входили представники великих міст. Рада була інструментом законодавчої і виконавчої влади.
Володимир — перший глава Київської Русі, який почав карбувати власні монети: златники й срібники. На них, а також на об'єктах державного значення князь велів ставити свій знак — тризуб, прообраз нинішнього герба України.
Ярослав Володимирович (Мудрий)
(бл. 978-1054)
При великому київському князеві Ярославі Володимировичу максимально розширилась територія Давньоруської держави. Влада Києва простягалася від Чорного до Балтійського моря — з півдня на північ — і від Карпат до Волги — з заходу на схід. Політична і військова міць Давньоруської держави була визнана в Європі. Дочки Ярослава були одружені з королями Франції, Угорщини, Норвегії, Данії, Англії, що в ті часи вважалося своєрідним договором про дружбу і співпрацю.
Князь склав перший у Східній Європі письмовий звід законів — Правда Ярослава. На кілька століть він став основою для системи права сусідніх держав, наприклад Великого князівства Литовського. Ярослав послабив міць правлячої до нього варязької верхівки, наділяючи державними повноваженнями представників місцевих слов'янських еліт.
Мудрим князь вважався в народі завдяки тому, що підніс на світовий рівень культуру і освіту. При ньому виникли школи живопису, кам'яного будівництва і літописання, відкривалися навчальні заклади. При Софійському соборі в Києві була зібрана велика бібліотека.
Нестор Літописець
(1056-1114)
Опис подій часів заснування Давньоруської держави дійшов до наших днів завдяки київському ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Він вважається єдиним відомим інтелектуалом свого часу. Досконало володів грецькою мовою, що дозволило йому вивчити літературу православного світу.
Нестор вважається упорядником Повісті временних літ — збірки наявних на той час літописів, які не збереглися. Відомо, що монах здійснював поїздки у Володимир-Волинський, де вивчав праці місцевих хронікерів. Таким чином Волинський літопис увійшов до складу Повісті.
Іларіон, митрополит Київський (11 століття)
Ми не знаємо точних дат життя митрополита Іларіона, відомо лише, що розквіт діяльності цього видатного письменника, церковного та державного діяча припав на епоху правління Ярослава Мудрого. Деякі відомості про першого руського митрополита можна знайти в «Повісті минулих літ», де під 1051 роком він згадується як один із священиків князівської церкви в селі Берестове. Завдяки освіченості та подвижницькому життю Іларіон рано набув популярності, його високо цінував князь, і в тому ж році Собор руських єпископів обрав його главою церкви — митрополитом. До цього часу митрополитами ставали лише греки, вихідці з Візантії. Однією із заслуг Іларіона є складання церковного уставу, який тривалий час діяв на Русі. Крім того, він брав найактивнішу участь у створенні першої російської бібліотеки при Софійському соборі.
Після смерті Ярослава Іларіон був зміщений з посади. Він оселився в одній із печер Києво-Печерського монастиря. Сучасник залишив нам згадку про нього: «чорноризець Ларіон», що «книгам хитр писати... і по вся дні та нощі писаше книги в келії...». Імовірно, у цей період і було створено більшість літературних творів, які принесли колишньому митрополитові безсмертну славу.
У Давній Русі не було заведено підписувати свої твори — книги найчастіше залишалися анонімними. В наші дні вважається, що перу Іларіона вірогідно належать «Слово про закон і благодать», «Молитва» і «Сповідання віри». Його головна праця, «Слово про закон і благодать», по праву вважається родоначальником давньоруської літератури — вона присвячена історичній діяльності князя Володимира Великого. Тут яскраво виражено тривогу за долю Руської землі, князівських родів, церкви, підкреслюється духовна бідність язичництва у порівнянні з багатством ідей і понять, які принесло на Русь християнство.
Дмитро Вишневецький
Одним із перших легендарних героїв козацької епохи став канівський староста Дмитро Вишневецький, що одержав прізвисько Байда. Вишневецький походив із роду волинських князів Гедиміновичів і перебував на службі у польських королів, однак у душі був щирим козаком. Його прагнення до військової слави та полководницький талант не знаходили застосування, доки князь не зважився розпочати діяти на свій страх і ризик. Задум його полягав у тому, щоб побудувати на острові Мала Хортиця укріплений замок і розмістити в ньому сильний гарнізон для захисту українських рубежів. Байда швидко став одним із видатних проводирів козацтва і прославився відчайдушно сміливими походами проти турецьких і татарських поневолювачів. Він неодноразово здійснював спроби об’єднати сили християнських держав Європи в боротьбі проти Криму, але у відповідь одержував порожні обіцянки. Однак канівський староста був людиною дії, і його сухопутні та морські походи тримали татар і турків у постійному страху. В 1558 році вісім тисяч козаків на легких суденцях, «чайках», під командуванням Вишневецького обрушилися на Кримське ханство, а в 1559 році Байда спробував захопити головну турецьку твердиню — фортецю Азов.
Побоюючись ударів у відповідь із півдня, польський король заборонив Байді діяти самостійно, і тоді князь разом із загоном козаків перейшов на службу до московського царя Івана Грозного, за що одержав у «годівлю» місто Белів з повітом. Однак у 1561 році Вишневецькому довелося тікати з Москви і повернутися в Україну. В 1563 році, під час одного з походів у Молдавію, яка перебувала в залежності від турецького султана, князь зазнав поразки — його загін із чотирьох тисяч козаків був розгромлений, а сам Байда потрапив у полон. Його доставили у Стамбул і в 1564 році піддали мученицькій смерті — козацького проводиря було скинуто з фортечної стіни на залізні гаки, на яких він провисів іще три дні, залишаючись у свідомості.
Вдячна пам’ять про походи та ратні подвиги Байди збереглася в багатьох історичних хроніках і народних піснях.
Северин Наливайко
Доля керівника народного повстання в Україні й Білорусі проти польського панування — одна з найдивовижніших для свого часу. Наливайко народився в містечку Гусятин на Поділлі, в родині ремісника. Після смерті батька, замученого слугами магната Калиновського, переїхав із матір’ю в Острог. Отримав блискучу на той час освіту: закінчив Острозьку школу, був членом Острозького братства, керівником Дерманської друкарні. Викладав у Острозькій школі, прийняв духовний сан і став придворним священиком князя Костянтина Острозького.
У 1594 році цей широко освічений і багато обдарований чоловік облишив блискучу кар’єру, зібрав на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, зв’язався із Січчю і запропонував спільно вести боротьбу з польською шляхтою і турецько-татарськими набігами. Восени того ж року повсталі селяни разом із загонами Наливайка перемогли на Південному Бузі польське військо, а наступного року виступили в похід проти турків у Молдавію та Угорщину. Наприкінці 1595 року повстання охопило не лише Брацлавщину, але й Білорусію та Галичину. 24 березня 1596 року повстанці завдали нищівної поразки полякам під Білою Церквою, а незабаром Северина Наливайка було обрано козацьким гетьманом.
Однак поляки зуміли підтягнути свіжі сили, і повстанцям довелося відступити. Битва в урочищі Солониці поблизу Лубен закінчилася їхньою поразкою. Почалися розбрати в таборі повстанців, у результаті яких самого Наливайка і його найближчого сподвижника М. Шаулу видали полякам. Під час цих подій вороги зненацька напали на табір повстанців і розгромили його.
Петро Конашевич Сагайдачний
(бл. 1560—1622)
Один із найвидатніших проводирів козацтва Петро Сагайдачний народився в місті
Дуже скоро він уславився серед своїх соратників. Під керівництвом Петра Сагайдачного козаки здійснили чимало вдалих походів на Крим і Туреччину. В 1616 році загін під його командуванням узяв Варну, Синоп і Кафу — найбільший тогочасний ринок рабів. Було звільнено десятки тисяч полонених. У 1618 році гетьман Сагайдачний у складі війська королевича
Владислава взяв участь у поході на Москву, захопивши ряд міст і розгромивши ополчення князів Пожарського і Волхонського.
Але не лише військова удача супроводжувала гетьмана. Сагайдачний став відомим як заступник і захисник православ’я. Разом з усім Військом Запорізьким він вступив до Київського братства, а в 1620 році за сприяння козацької старшини, православної шляхти і Києво-Печерського монастиря таємно відновив православну ієрархію, на чолі якої був поставлений Іов Борецький.
Козаки на чолі з Сагайдачним зіграли вирішальну роль у відбитті турецької навали на Польщу в 1621 році. Військо турецького султана, яке той рушив у похід проти поляків, налічувало 300 тисяч турків і 100 тисяч татар. Під час вирішальної битви під Хотином, де сорокатисячний загін козаків прийняв на себе головний удар ворогів, Сагайдачний зазнав поранення отруєною стрілою, яке виявилося смертельним.
Великий гетьман, котрий дістав прозвання «наставника козацтва», похований у Богоявленській церкві київського Братського монастиря. Перед смертю він заповів усе своє майно на потреби православної церкви, освіти та благодійності.
Самійло Кішка
Самійло Кішка походив із брацлавського шляхетського роду. Народився він у Каневі і, як більшість проводирів українського козацтва, був досить добре освічений. Замолоду Кішка брав участь у походах славнозвісного Байди-Вишневецького, де набув військового досвіду і авторитету серед бойових товаришів. Не випадково після загибелі Вишневецького в 1564 році Самійло Кішка був обраний гетьманом.
У першу чергу майбутній «козацький адмірал» вважав за необхідне відкрити запорожцям шлях до моря, звідки можна було не лише успішно атакувати прибережні фортеці й міста, але і завдавати ударів у саме серце Османської імперії. Гетьман уперше вийшов на простори Чорного моря в 1567 році й протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Килію, Білгород-Дністровський і Очаків, а заодно нещадно знищував турецькі кораблі на морі. Розлютований султан підтягнув до Очакова весь військовий флот імперії й пригрозив польському королю Сигізмунду II Августу війною, якщо той не зупинить козаків. Переляканий король видав указ, що велів козакам покинути Запоріжжя, оселитися поблизу прикордонних фортець і записатися до реєстру на королівську службу. За це було обіцяно високу плату. Частина козаків погодилася — саме тоді було покладено початок козацькому реєстру.
У 1573 році ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на турецькій галері. Більше 26 років він провів у неволі, але в 1599 році непохитному воїнові вдалося підняти повстання, перебити команду галери і повернутися в Україну.
Тут його було знову обрано гетьманом. У 1600 році Кішка очолив запорожців у спільному українсько-польському поході на Крим, а потім взяв участь у польсько-шведській війні в Лівонії, де і загинув під містечком Феллін від ворожої кулі. Тіло гетьмана було перевезено до Канева і поховано з воїнськими почестями
Іван Сірко
Рік народження прославленого козачого ватажка невідомий. Родом він із міста Мерефи під Харковом. Одержати освіту Іванові Сірку не вдалося — майже все життя він провів у походах проти Туреччини, Криму та Речі Посполитої, брав участь у 55 битвах, і практично завжди виходив переможцем. Поголос про його подвиги докотився до Польщі, Франції, Литви, Туреччини, Молдавії, Росії.
У 1663 році Сірко був уперше обраний кошовим отаманом Війська Запорізького, а потім переобирався на цей почесний пост іще вісім разів. Не минало й року, щоб він не водив загони козаків на Кримське ханство, на турецькі фортеці в Причорномор’ї, у Молдавію і Польщу. На початку 1664 року козацьке військо вирушило на Буг і Дністер, розгромило татарські улуси біля міста Бендери, а звідти повернуло на Правобережну Україну і звільнило від польського панування міста Брацлав, Кальник, Могилів, Умань, Черкаси і Канів.
Гетьмани Слобідської України Брюховецький і Самойлович побоювалися впливу Сірка серед козацтва і небезпідставно мислили, що він здатний у будь-який момент відібрати в них знак гетьманської влади — булаву. Один за одним у Москву сипалися доноси, його обвинувачували навіть у зраді, щоб викликати гнів московського царя.
У 1672 році Сірко й насправді заявив про свої претензії стати гетьманом. Однак царська влада обвинуватила його в підбурюванні козацтва до заколоту, відправила отамана в Москву, а звідти — у сибірське заслання. Щоправда, тривало воно недовго. Трьохсоттисячна армія турків перейшла Дунай і ввірвалася на Поділля, і на прохання польського короля Іван Сірко був звільнений і негайно почав бойові дії проти Кримського ханства. Під ударами козаків скорилися Бендери, було зруйновано кримські міста Гезлев (Євпаторія), Карасубазар і столицю ханства Бахчисарай. Хан змушений був тікати в гори, а його військо було повністю розгромлене.
У 1680 році повне тривог і поневірянь життя далося взнаки: Іван Сірко тяжко занедужав і незабаром помер. Запорожці поховали уславленого отамана на кручі над Дніпром.
Немає коментарів:
Дописати коментар