Антська держава (4 ст. н.е.)
Анти – давнослов’янські племена, що з 2 ст.н.е. жили у лісостеповій частині України, між Дністром і Дніпром.
Держава утворилась близько 4 ст.н.е. Всі важливі справи вирішувалися демократичним шляхом – на народних зібраннях. Але, в моменти загальної небезпеки обирався цар. Відомі вожді антів – Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін.
Таку форму правління називають військовою демократією.
Анти займались землеробством, скотарством, гончарством, обробляли коштовні метали, камінь, дерево, кустку, виробляли скло, тканини тощо. У антів була поширена праця рабів. Гроші антів здебільшого були римські срібні денарії.
Анти мали могутнє військо. Об’єднання антів у союз – це перша спроба наших предків створити власну державу з організованим військом та участю населення в політичному житті.
Анти, Антська держава, культура антів стали основою Київської держави.
Давньоруська держава – Київська Русь (6 cт. н.е. до 1119 р.)
Давньоруська система влади була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму. Центральне управління уособлював Великий князь, боярська рада, князівські з’їзди (снеми) та віче.
На чолі держави стояв Великий князь Київський. В 9-10 ст. його повноваження обмежувалися керівництвом дружиною, організацією воєнних походів, збиранням данини, охороною кордонів, дипломатичною діяльністю. Князівства племен зберігали певну автономію. Вони сплачували Києву данину й залучалися до участі у воєнних та зовнішньополітичних акціях. З кінця 10 ст., починаючи з Володимира, Великий князь розглядається як верховний володар і розпорядник усієї землі держави, особливо вагомою стає законодавча функція князя.
Процес децентралізації влади пов’язується з реформою Ярослава Мудрого, за якою кожний член династії Рюриковичів отримував реальну (чи уявну) частку володінь. У намаганні посісти на Київському престолі численні представники династії безперервно ворогували й воювали між собою.
До структури центральних органів влади належали князівські з’їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни та миру, змін у державному устрої, порядку заняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів.
Віче було демократичним елементом у системі органів влади Київської Русі. Збиралося віче на княжому дворі церковному майдані. Головував на його зборах князь, а у деяких випадках – єпископ. Участь у вічових зборах брали усі вільні жителі міста, які мали власне господарство (голови родин), але вирішальна роль на віче належала міській феодальній верхівці. Функціями віча були: запрошення князя на престол, комплектування ополчень, вибори ватажків, судові питання, зміни посадових осіб князівської адміністрації, укладання «рядів» (договорів) з обраними населенням князями.
Галицько-Волинська держава (1119-1340 рр.)
Правонаступницею української державотворчості стала Галицько-Волинська держава.
Верховна політико-адміністративна та судова влада належала Великому князю. Він здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків та зовнішньополітичною діяльністю, призначав єпископів.
Атрибутами великокнязівської влади були «вінець» (корона), герб, печатка й прапор.
Галицько-волинські князі залежали від боярської аристократії, потребували військової та фінансової підтримки. Без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція. За формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської олігархії.
Боярська рада – різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу входили: найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Вона не залежала від князя й скликалася переважно з ініціативи самого боярства.
Снеми (князівські з’їзди) та віче мали характер консультативно-рекомендаційний.
Характерною особливістю центрального та місцевого управління було прискорене переростання десятинної системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги виконували двірські обов’язки і здійснювали функції управління у всій державі.
Центральною фігурою був двірський, який стояв на чолі апарату управління князівським доменом, супроводжував князя й забезпечував його охорону під час воєнних дій та виїздів за межі князівства.
Важливі функції державного управління покладалися на канцлера. Він був хранителем державної печатки, організовував підготовку державних документів та їх зберігання, виконував зовнішньополітичні та інші доручення. Своєчасне надходження із князівських володінь мав забезпечувати стольник.
Місцеве управління: тисяцькі, посадники, воєводи, старости. Виконували адміністративні, військові та судові повноваження, збирали данину, податки й мито з населення та приїжджих купців на користь князя.
Запорізька Січ
Як зародок Козацької держави у середині 16 ст. (30-ті роки) на острові Мала Хортиця селянами-втікачами, міщанами, шляхтичами, що тікали від судового переслідування, невдоволенними владою священиками була утворена Запорізьку Січ.
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, яка скликалася за потреби й обов’язково на великі свята. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані. На раді вирішувалися найважливіші питання – вибору кошового отаману й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради («сходинки») у куренях і палатах.
На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й у певному розумінні духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів.
Кошовий отаман збирав раду січової старшини, до якої входили: курінні отамани, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії.
Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий).
Українська Козацька держава (1648 - кінець XVIII ст.)
Під проводом Богдана Хмельницького (1648-1676р.р.) розпочалась українська національна революція, в ході якої почалась розбудова Козацької держави.
На чолі Козацької держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна Рада. Але вже на початку 18 ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що обирали «доживотно» тобто довічно. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди – знаки гетьманської влади.
Обрання нового гетьмана супроводжувалось складанням статей, за якими визначались взаємовідносини України і Росії, гетьмана і царя; вони носили конституційний характер, згодом обмежували права гетьманів і старшин.
У 1709 р. влада гетьмана була обмежена введенням посади царського резидента (пізніше Малоросійської колегії), які здійснювали контрольні функції щодо гетьманського уряду. Без узгодження з ними гетьман не міг видавати універсали та надавати накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії.
У військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російської армії.
У 1764 р. Катерина ІІ своїм указом ліквідувала гетьманство а в 1775 р. була зруйнована Запорізька Січ.
Українська народна республіка (березень 1917- квітень 1918 рр.)
На хвилі народного піднесення і згуртування національних сил у Києві в березні 1917 року було створено Центральну Раду. До неї увійшли представники українських соціалістів, робітників, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства та інші. Відбувся Всеукраїнський національний з’їзд. Головою ради знову було обрано Михайла Грушевського та Комітет у складі 25-40 осіб, який до утворення уряду був виконавчим органом. Комітет ( пізніше називали Мала Рада) визначався як постійно діючий розпорядчий орган з законодавчими функціями. Рішення Центральна Рада приймала у формі універсалів, постанов, ухвал, резолюцій.
Згідно Першого Універсалу (червень 1917р.) був створений перший український уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Він складався з генеральних секретарств (8-14). Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади.
Відповідно до Четвертого універсалу (січень 1918 р.) уряд отримав нову назву Рада Народних Міністрів.
В організації місцевої влади і місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Поряд з губернськими й повітовими комісарами Центральної Ради та волосними, повітовими і губернськими земельними комітетами, радами селянських депутатів, на місцях діяло здебільшого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, на які покладалися функції залучення громадян до постачання продуктів та палива, санітарного упорядкування та утримання будинків інше.
За період правління Центральної Ради почав діяти Генеральний Суд, який взяв на себе функції Сенату; діяла прокураторія Генерального Суду з Старшим прокурором.
Українська держава (гетьмана Скоропадського) (квітень 1918 - грудень 1918 рр.)
У Києві в квітні 1918 р. на скликаному за ініціативою «Союзу земельних власників» з’їзді українських хліборобів проголосили Гетьманом України П. Скоропадського. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами.
Гетьман П. Скоропадський звернувся з «Грамотою до всього українського народу» і оприлюднив «Закони про тимчасовий державний устрій України», в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади. Центральна Рада, Мала Рада, земельні комітети розпускалися, закони Центральної Ради й Тимчасового російського уряду скасовувалися. За Україною закріплювалася нова офіційна назва «Українська держава».
Фактично «до обрання Сейму» встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої й виконавчої влади.
Для періоду гетьманства характерним є розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Всі, хто перебували чи поступали на державну службу, а також військові й судді мали принести «урочисту обітницю» на вірність Українській державі.
У губерніях, повітах із місцевих поміщиків та земських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота влади на місцях, поновлювався колишній інститут «земських начальників», утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах.
Сподіваючись знайти соціальну опору режиму у середовищі заможних селян, Гетьман виділив їх в окрему категорію громадян – козаків. Новий закон про вибори до земств вводив куріальну систему виборів (право голосу давало нерухоме майно, підприємство, або стан і освіта), яка мала привести до того, що земське життя скеровували представники вищих станів та заможні хлібороби.
В липні було створено Державний Сенат на чолі з Президентом, який складався з Адміністративного, Цивільного і Карного Генеральних Судів.
В ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні українських партій та інших організацій, об’єднаних в Український національний союз, було ухвалено план повстання і утворений керівний орган – Директорію (голова – В. Винниченко, головний отаман війська С. Петлюри). 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади.
Відродження Української народної республіки - Директорія (грудень 1918 - 1920 рр.)
26 грудня була оприлюднена «Декларація Української Народної Республіки», де повідомлялося про скасування поміщицько-монархічного панування – гетьманщини. Директорія відмінила всі закони й постанови гетьманського уряду.
Створено Перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В. Чеховським.
В основу розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав). До «експлуататорів» було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, лікарів та інших. Центральні органи влади і управління мав утворити Трудовий конгрес (Конгрес трудового народу) – своєрідний парламент з делегатів від «трудового селянства», «міського робітництва», «трудової інтелігенції» (фельдшери, вчителі народних шкіл, дрібні службовці тощо). Сформовано повноважний орган, який вважається українським передпарламентом. Влада на місцях у губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян і трудової інтелігенції.
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР)
16 жовтня 1918 р. Імператор Карл Австро-Угорської імперії, рятуючи монархію, видав маніфест, який перетворив державу на федеративну з представницькими органами – Національними радами.
18 жовтня 1918 р. у м. Львові було засновано Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.
Маніфестом від 19 жовтня було проголошено Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією». Це була Українська Держава у складі Австро-Угорщини.
Тоді ж УНРада визначила назву Української держави – Західноукраїнська Народна Республіка(ЗУНР) та підписала з Директорією договір про возз’єднання. Але ЗУНР зберігала автономію, власні органи державної влади, Збройні Сили, законодавство.
Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Була створена Президія УНРади у складі Президента (голови ради) і 4 його заступників. Також створений Виділ УНРади у складі – Президента та 9 членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.
В результаті різкої зміни воєнно-політичної ситуації Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон про передання всієї повноти військової і цивільної влади (без законодавчих і судових функцій) диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головних уповноважених, яка в практичній діяльності керувалася виключно його вказівками.
Уряд ЗУНР – Державний секретаріат було сформовано 9 листопада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 державних секретарств (міністерств).
Місцеві органи влади (самоврядування) і управління функціонували за старим австрійським зразком, хоча й були скасовані привілеї шляхти та всілякі цензи. Повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а також мав право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори. Йому підлягали повітові військовий комендант та комендант жандармерії.
Аналіз законодавства останнього періоду УНР свідчить про тенденцію переходу до президентсько-парламентської республіки.
До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належати Державній Народній Раді, яка мала обиратися строком на 1 рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних і кооперативних організацій. До функцій Державної Народної Ради також належали: оголошення війни й укладення миру, обговорення бюджету та всіх асигнувань, контроль за діяльністю уряду, призначення окремих парламентських комісій, розгляд і затвердження міжнародних угод тощо.
Статус та функції Ради Народних Міністрів чітко визначеними не були. За діяльність уряду Рада Народних Міністрів мала відповідати перед Державною Народною Радою. Наприкінці 1920 р. Директорія УНР вже не контролювала територію України. Реальна влада на місцях належала призначеним Директорією волосним, повітовим й губернським комісарам та отаманам.
Утворення Української Радянської Держави (1917-1921 рр.)
Після Лютневої революції 1917р. та повалення монархії було створено Тимчасовий уряд. На місцях, у тому числі і на українських територіях, Тимчасовим урядом створювалися місцеві державні органи та місцеві громадські органи, що мали державні функції.
В Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень почали утворюватися Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Почали з’являтися керівні органи – виконавчі комітети (виконкоми).
В грудні 1917 року було утворено перший радянський уряд — Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки.
Була затверджена нова назва української держави — Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Уряд почав іменуватись — «Рада Народних Комісарів УСРР».
6-10 квітня 1919 р. на 3 Всеукраїнському з’їзді Рад була прийнята перша Конституція УСРР. З’їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет, який працював між з’їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями та Президія на чолі з Г. Петровським, яка за первісним задумом мала виконувати поточну роботу і готувати законопроекти. Але досить швидко її повноваження зросли. Зокрема, в період між сесіями вона затверджувала постанови УСРР, призначала народних комісарів, керівників народних комітетів, розглядала клопотання про помилування.
У квітні-травні 1919 р. відповідно до Конституції відбулися вибори місцевих (губернських, повітових та волосних ) рад та формування їхніх виконавчих органів – виконкомів.
У зв’язку з наступом військ Денікіна з півдні, а також просуванням із заходу об’єднаних військ Директорії та Української Галицької армії радянське будівництво було призупинене. Відбулась перебудова органів влади та управління відповідно до воєнних умов. Створено Раду робітничої і селянської оборони УСРР.
Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919р. - лютого 1920р. у формі надзвичайних органів – ревкомів. Було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу і виконавчу владу. Всеукрревкомом, за узгодженням з губернськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної армії, створювалися губернські ревкоми, повітові ревкоми.
Утворення Союзу РСР. Зміни в державному статусі УРСР (20-30-ті роки 20 ст.)
Договір про утворення Союзу РСР був підписаний на І з’їзді рад СРСР 30 грудня 1922 р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СФРР, Білоруської СРР. Завершення юридичного оформлення союзу відбулося на ІІ Всесоюзному з’їзді Рад із прийняттям 31 січня 1924 р. Конституції СРСР. Її основу становили Декларація про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. Були вилучені важливі норми, які забезпечували суверенітет республік (їх право на укладання договорів з іншими державами, дипломатичні відносини, врегулювання кордонів між собою, встановлення внутрішніх позик та ін.).
Новоутворена федеративна держава — СРСР — мала свої органи: верховний орган влади – З’їзд Рад, вищий орган влади у періоди між з’їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), вищий орган влади у період між сесіями ЦВК — Президія ЦВК. Вищим виконавчим органом держави стала Рада Народних Комісарів (РНК), головними сферами державного життя керували союзні Народні комісари. Заснувався Верховний суд СРСР із функціями верховного судового контролю. Рішення загальносоюзних органів влади вважались обов’язковим для всіх республік. До компетенції вищих органів влади належали: зовнішні зносини; оголошення війни та укладення миру; кордони; збройні сили; планування та встановлення основ народного господарства; транспорт; зв’язок; бюджет; грошова та кредитна системи; встановлення засад землекористування та землеустрою, судоустрою і судочинства; законодавство про працю; встановлення загальних принципів народної освіти, охорони здоров’я тощо.
За союзними республіками зберігалось право вільного виходу з Союзу СРСР, але за відсутності правового механізму його реалізації, воно просто зводилось нанівець.
Верховним органом влади в УСРР продовжував бути Верховний з’їзд Рад. За складом Всеукраїнський з’їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Його призначення зводилось до суто декоративної функції надання державно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки.
У періоди між Всеукраїнськими з’їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим та виконавчиморганом України був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збиралися спочатку раз на два місяці, пізніше тричі на рік.
З прийняттям Конституції УРСР 1937 року відбулися зміни у системі вищих і місцевих органів влади і державного управління.
Вищим органом державної влади, єдиним законодавчим органом республіки, стала Верховна Рада УРСР. Вона обиралася громадянами України по виборчих округах на строк 4 роки за нормами: один депутат від 100 000 населення. Президія Верховної Ради УРСР діяла як постійний колегіальний орган, у період між сесіями Верховної Ради.
Верховна Рада утворювала Раду Народних комісарів – найвищий виконавчий і розпорядчий орган республіки. Проте, уряд УРСР був підконтрольний і підзвітний загальносоюзному центрові. Урядздійснював керівництво народними комісаріатами та підпорядкованими йому установами, вживав заходів щодо виконання народногосподарського плану, державного і місцевого бюджету, здійснював заходи щодо забезпечення громадського ладу, оборони інтересів держави, охорони прав громадян, керував роботою виконкомів обласних рад, утворював, у разі необхідності, спеціальні комітети і головні управління при Раднаркомі у справах господарського і культурного будівництва.
Найважливіші сфери життя республіки (оборона, зовнішні стосунки, зовнішня торгівля, важка промисловість, оборонна промисловість, транспорт, зв’язок) керувалися загальносоюзними народними комісаріатами, які не підпорядковувалися республіці. Республіканськими залишалися лише 4 народних комісаріати (освіти, місцевої промисловості, комунального господарства, соціального забезпечення).
Україна в другій світовій війні (1939-1945 рр.)
17 вересня 1939 року німецькі війська підійшли до Бреста й Львова. Радянські війська зайняли територію, Західної Волині і Східної Галичини.
Деякі економічні та соціальні перетворення принесли західним українцям певні поліпшення. Були націоналізовані промислові й торгівельні підприємства, що раніше контролювалися переважно неукраїнцями. Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх закладів. Значно поліпшилося медичне обслуговування, яке тепер стало безкоштовним.
Перебудова органів влади й управління в роки Великої Вітчизняної війни
Війна спричинила посилення централізації управління, виникнення надзвичайних (неконституційних) органів влади. Уся повнота влади в країні була зосереджена у створеному Державному Комітету Оборони на чолі із Й. Сталіним.
На місцях для оперативного керівництва найбільш важливими військово-промисловими комплексами призначалися уповноважені Комітету Оборони. Діяли «штаби», «оперативні групи», «комітети» оборони у складі місцевих партійних і радянських керівників, представників військового командування.
Стратегічне керівництво збройними силами здійснювала Ставка Верховного головнокомандування. Керівництво цим військово-політичним органом також здійснював Й. Сталін.
Потреби фронту спричинили структурні зміни і перебудову діяльності конституційних органів державної влади СРСР та союзних республік. Найважливішими напрямками її діяльності стали забезпечення постачання армії, евакуація та перебудова промисловості на випуск військової продукції. Поряд із цим відбувалась інтенсивна мобілізаційна робота по формуванню військових частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів, партійних загонів.
Верховна Рада УРСР, місцеві Ради, більшість депутатського корпусу яких перебувала на фронті та в партизанських загонах, припинили сесійну роботу. Продовжували в евакуації діяти Президія Верховної Ради УРСР, та, певною мірою, виконкоми місцевих Рад.
Закономірно зросла роль Президії Верховної Ради СРСР, указами і постановами якої вводився воєнний стан, проголошувалася мобілізація, затверджувалися зміни в законодавстві, адміністративно-територіальному устрої, створювалися наркомати і призначалися наркоми, ратифікувалися міжнародні договори тощо.
УРСР у повоєнні роки та у період після Сталіна (1945 - перша половина 1960 рр.)
Спричинений Другою світовою війною перерозподіл сил призвів до нового загострення протиборства політичних систем, відомого як «холодна війна». Вивіз продовольства заради геополітичних інтересів викликав у 1946-1946рр. новий голодомор в українських селах. Його жертвами стали понад 800 тис. чоловік. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко – перший українець за все її існування. У лютому 1956 р. М. С. Хрущов виступив з доповіддю про культ особи Сталіна. Розпочався період десталінізації або «хрущовської відлиги». У ці роки розширилась компетенція союзних республік, а саме: затверджувався бюджет республіки, народногосподарські плани, вирішувались питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва тощо. В 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перейменована на Раду Міністрів Української РСР. Зменшилася кількість загальносоюзних міністерств і збільшувалась кількість союзно-республіканських.
Закон «Про віднесення до відання союзних республік розв’язання питань обласного, крайового адміністративно-територіального устрою» дав спробу радикальної зміни системи управліннянародним господарством у напрямі її децентралізації.
Період «застою» (середина 1960 - середина 1980 рр.)
На зміну процесу демократизації суспільства прийшов «брежнєвський консерватизм». Нових обертів набув процес посилення партійного контролю над органами державної влади й життям суспільства. Прийняттям Конституції СРСР 1977 р., Конституції УРСР 1978 р., яка визначала статус КПРС, як «керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства, ядра політичної системи державних і громадських організацій», за партією закріплювалися державницькі функції визначення «лінії внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Це продубльовувалось і в Конституції УРСР.
Системою органів влади й управління рахувалася Верховна Рада УРСР. До її повноважень належало: прийняття Конституції УРСР, внесення до неї змін, затвердження державних планів економічного і соціального розвитку УРСР, державного бюджету і звітів про їх виконання, прийняття законів, призначення референдумів. Формою діяльності були сесії, які скликалися двічі на рік. Позачергова сесія мала скликатися Президією Верховної Ради. Сесія складалася із засідань постійних і інших комісій. Обирали Голову Верховної Ради та чотирьох його заступників. Повноваження Голови ВР зводилося до керівництва засіданнями ВР і відання внутрішнім розпорядком, а також обирала постійно діючий орган – Президію Верховної Ради УРСР. Склад: Голова Президії, три заступники, Секретар та дванадцять членів Президії. Повноваження: призначення виборів та скликання сесій Верховної Ради УРСР, координація діяльності постійних комісій; здійснення контролю над додержанням Конституції УРСР; тлумачення законів УРСР, вирішення питань адміністративно-територіального устрою (до рівня районного поділу областей включно); керівництво діяльністю місцевих Рад; скасування постанов та розпоряджень уряду республіки та рішень місцевих Рад у разі невідповідності їх законові; ратифікація і денонсація міжнародних договорів УРСР; призначення виборів до районних (міських) судів; встановлення і присвоєння почесних звань, прийняття громадянства УРСР та інше; вносити зміни і доповнення до чинних законодавчих актів республіки; утворювати області; утворювати та ліквідовувати міністерства і державні комітети, звільняти з посад і призначати окремих осіб, які входять до складу уряду.
Рада Міністрів Української РСР – Уряд Української РСР – вважався найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Склад : Голова Ради Міністрів, перші заступники і заступники Голови, міністрів і голів державних комітетів УРСР. Уряд був відповідальним перед Верховною Радою і їй підзвітний, а в період між сесіями був «правомочним вирішувати всі питання державного управління, віднесені до відання УРСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією, до компетенції Верховної Ради Української РСР і Президії Верховної Ради УРСР». Повноваження: забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; здійснювала заходи щодо державної безпеки й обороноздатності країни; охорони соціалістичної власності і громадського порядку, прав і свобод громадян; здійснювала керівництво діяльністю виконавчих комітетів місцевих Рад.
Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети та інші підпорядковані уряду відомства.
Місцеві Ради обиралися громадянами на основі загального рівного і прямого виборчого права на таємному голосування. Повноваження: керівництво на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом; затвердження планів економічного і соціального розвитку, місцевого бюджету і звітів про їх виконання; здійснення керівництва підпорядкованими їм державними організаціями; забезпечення додержання законів, охорони державного і громадського порядку, прав громадян, сприяння зміцненню обороноздатності країни. Форми роботи: сесії, які скликалися не менше чотирьох разів на рік, а також обиралися постійні комісії з числа депутатів. Виконавчими і розпорядчими органами були виконавчі комітети, вони вирішували всі питання, віднесених до повноважень відповідних Рад: організовували виконання рішень Рад вищестоящих органів державної влади, наказів виборців; керували підпорядкованими їм органами управління.
Період перебудови. Політична реформа (1985-1991 рр.)
Важливою складовою перебудови мало стати реформування політичної системи та демократизація суспільно-політичного життя. Це мав бути: поступовий перехід від влади партійної номенклатури до державних органів, які б обиралися парламентським шляхом; змін у виборчій системі, надання їй елементів альтернативності; висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, вільне обговорення виборчих програм, контроль з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів. На І з’їзді народних депутатів (травень 1989 р.) уперше після 1917 р. виникла парламентська опозиція – Міжрегіональна депутатська група.
Уряд отримав статус підлеглого Президентові СРСР виконавчо-розпорядчого органу; його було перейменовано в Кабінет Міністрів СРСР. Відбулась реформа державного апарату виконавчої влади. Створено перший орган конституційного контролю – Комітет конституційного нагляду СРСР. Це у свою чергу призвело до змін у статусі УРСР як союзної республіки. Розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну у міжнародних відносинах. Скоротився склад Верховної Ради УРСР (з 650 до 450); установлювався 5-річний термін повноважень народних депутатів; зазнала змін і виборча система, зокрема, передбачалась альтернативність висування кандидатів у депутати. Монополія на владу Компартії похитнулася. Опозиція під назвою «Народна Рада» в своїй більшості проголосувала «За Радянську суверенну Україну» і Верховна Рада почала працювати як парламентський орган.
16 липня 1990 р. ВР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ став фундаментом сучасної української державності.
Відтепер виключно законами України визначалися організація і порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фактично виводилися з підпорядкування союзного центру. На Верховний суд Української РСР покладалися функції вищого судового контролю та нагляду за судовими установами республіки. Генеральний прокурор призначався Верховною Радою республіки. Передбачалося створення Конституційного Суду.
У травні 1991 р. відбулися зміни в структурі органів вищої виконавчої влади. Уряд почав називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду – Прем’єр-Міністром.
5 липня 1991 р. було прийнято Закони «Про заснування поста Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». Зазначалося, що Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади.
Законом УРСР від 19 липня 1991 р. у зв’язку з результатами референдуму у Криму було створено Кримську Автономну Республіку.
В цей період був прийнято закон «Про місцеві Ради народних депутатів УРСР та місцеве самоврядування» (7 грудня 1990 р.). Органи місцевого самоврядування отримали значні права в економічній та соціально-культурній сферах на відповідних адміністративних територіях.
1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум про підтвердження Акту проголошення незалежності України. Участь у голосування взяли 84,2% виборців; 90,3% з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку України як самостійної суверенної держави.
Україна на сучасному етапі
Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. ознаменували початок нового періоду нашої історії.
10 грудня 1991 р. Верховною Радою України була ратифікована Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана у Біловезькій Пущі керівниками Білорусі, Росії й України.
Процес входження нової Української держави до світового співтовариства був дуже інтенсивним. Вже 2 грудня 1991 р. 68 держав світу — найбільш розвинених та впливових — визнали Україну. Створювалися дипломатичні та консульські представництва України за кордоном.
Перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом і вихід України на історичну авансцену відбувався мирним еволюційним шляхом. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які мали відповідати принципам незалежної держави.
Найвищим органом законодавчої влади стала Верховна Рада України, найвищим виконавчим органом – Кабінет Міністрів України. Главою держави став Президент України.
Постановою Верховної Ради від 28 січня 1992 р. було затверджено Державний прапор України – національний синьо-жовтий прапор, а 19 лютого 1992 р. – тризуб як малий герб України, що вважається головним елементом великого герба України.
У 1992 р. Верховна Рада вивела місцеві ради із системи органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого самоврядування. Виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад державою було делеговано ряд повноважень.
У 1996 р. було прийнято Конституцію України – основний Закон нашої держави, що визначає її устрій, закріплює права, свободи і обов’язки людини та громадянина, встановлює повноваження законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади.
Немає коментарів:
Дописати коментар